26.04.2013
Зореслава Кравчук – голова профспілки Львівського Будинку вчених - невеликої профорганізації чи не найбільшої на Львівщині організації профспілки працівників освіти і науки. Стаж профлідера у неї – 10 років, трудовий - понад півстоліття. Два роки Зореслава Миколаївна віддала кулінарії у Львівському кондитерському цеху. Хоч на цій філії “Світоча” виготовляла тоді знамениті шоколадні пляшечки з лікером, справжню насолоду ось уже понад сорок років отримує від танців...
Ця голова профкому, художній керівник Будинку вчених і артдиректор зразкового театру пісні “Горличка” при ньому, не лише захищає соціальні права 18 своїх спілчан, їй тиснуть руку президенти різних країн. За що?
Про це й ведемо мову із Заслуженим діячем мистецтв України Зореславою Кравчук.
- Зореславо Миколаївно, що було тим цементуючим елементом у Вашому житті, що так успішно поєднало професійну і громадську діяльність, привело до статусу успішної жінки, яка не рахує роки за паспортом?
- Авантюризм і наполегливість. Як тільки батьки не намагалися мене переконати, що кулінарія – це прекрасний жіночий фах, я сказала собі і всім: моє – це танці. «Авантюристка!» - сказав мені хтось з рідних, хоч я й сама про це знаю. «Хіба танці можуть дати шматок хліба?» – сказав інший. Дали і привели до успіху. Це професія, яка є публічною, громадською, тож я при всій своїй зайнятості й не подумала відмовлятися від іншої публічної ролі -голови первинної організації, коли колеги виявили мені таке довір’я.
- Не кожен профлідер, навіть на високих щаблях профспілкової структури, ручкається з найвищими посадовими особами країн, а я бачила фото, де, наприклад, Слободан Мілошович пригощає, Вас, скажемо так, кавою.
- Мені здається, що власне такі високопосадовці, якщо трапляється нагода з ними спілкуватися, й можуть належно поцінувати фаховість людини, професіоналізм і допомогти оминути кола інтриг, якщо йдеться, наприклад, про якесь винагородження. Так було й з присвоєнням нашому колективу і мені особисто високого звання. “Горличка” – зразковий дитячий театр пісні Львівського Будинку вчених, виступав перед президентами України, Сербії, Грузії, Польщі, працює сьогодні з такими відомими особистостями, як Роман Віктюк, Оксана Білозір, Ніна Матвієнко. Готуємося до ювілею Олександра Злотника. Він написав нам кілька пісень, які співаємо та ілюструємо танцем. Стараємося не пропускати жодного найповажнішого дитячого фольклорного фестивалю, зокрема таких, котрі проводяться в Угорщині, Польщі, Болгарії, Греції, Франції, Сербії.
- Одна з ваших колежанок обмовилася, що в Парижі Ви почуваєтеся, як у Львові.
- Хіба в тому сенсі, що знаю всі магазини, де дешевше можна купити парфуми, не раз була з колективом і з друзями в Луврі, Версалі, але жити хочу тільки у Львові. Може то вік?.
- Свою кар’єру Ви починали юною леді тут, у Львові...
- Так, вчилася в хореографічній школі з першого класу.
- А потім?
- Після закінчення Львівської середньої школи пройшла у філармонії танцювальний конкурс і нас з подругою рекомендували у Дрогобицький ансамбль “Верховина”. Поїхала туди, а колектив на той час був на гастролях. Ми оглянули місто і зайшли до педуніверситету. Я сказала подрузі: а чому б мені не вступити у цей вищий навчальний заклад – я так люблю дітей! Коли висловила це своє бажання приймальній комісії, там замахали руками: пізно, екзамени вже тривають тиждень чи два, не пам’ятаю. Пішла на прийом до ректора. Він запитав мене: “Де Ви були раніше?” Кажу: “З концертами на цілині”. “То Ви артистка!” Так було вирішено питання з дозволом здавати іспити і наздоганяти вступників на факультет методології та педагогіки, який закінчила у 1966 році.
В Дрогобицькому педагогічному була у 1965 році серед засновників знаменитого танцювального ансамблю “Пролісок”, його солісткою. Приємно, що про нас, перших, тепло написав у своїй книзі “Про себе і про людей” нині професор Київського лінгвістичного інституту Михайло Кочерган, сам родом із Самбірщини.
- А коли потрапили на роботу в Будинок вчених?
- Коли в Дрогобичі стало мені тісно, я ж родом зі Львова, тож повернулася у рідне місто. Танцювала в ансамблі “Галичина”, “Юність”. А моя, наша “Горличка” почалася з кількох учасників – дітей знайомих, потім знайомих знайомих і так за 22 роки через колектив пройшли понад 2 тисячі юних талантів.
- Чи багато з них стали артистами, танцівниками?
- Професійними небагато. Близько десятка обрали навчання в Київському університеті культури Михайла Поплавського, дехто виїхав у США, працюють професійними моделями.
- Ну так, ви ж театр, де і костюми і пластика, танець і пісня! Хто сьогодні, крім Вас, творить цей незвичайний колектив, у якому акторами – трирічні “Цьомочки”, семирічні “Зозульки” і дванадцяти-п’ятнадцятирічні “Горлички”?
- Художній керівник, заслужений працівник культури України Галина Равлінко, хореограф Оксана Коваль, педагог – вокаліст Мар’яна Ометюх.
- Театр пісні “Горличка” досягнув високих творчих вершин, які, втім, мусять мати матеріальну підмогу. Чи маєте помічників у особі галузевої Профспілки і меценатів?
- Обласна організація профспілки освіти і науки, яку очолює Марія Яцейко, суттєво допомогла у відзначенні нашого 20-річчя, а це хороша піар-кампанія, допомогли також у пошитті костюмів, які є недешевими і оригінальними настільки, що на міжнародних фестивалях на параді країн світу публіка фотографується “з Україною”, з нашими “Горличками”.
Зараз збираємося на запрошення турецької сторони на міжнародний фестиваль в місто Едірме, де, як пам’ятаємо за фільмом про Роксолану, був один із султанських палаців, і де бувала Настя Лісовська. Наші “горлички” й нині підтвердять гідний рівень представниці України - своїм зовнішнім виглядом і своїм мистецтвом.
Спонсори трапляються. Бува й таке, що сподіваємося на допомогу заможних батьків, діти яких відвідують колектив, до речі, батьківська плата на місяць для всіх – 120 грн., але найбагатші виявляються найбайдужішими. Мріємо побувати на фестивалі в Лос- Анджелесі і маємо сподівання на наших друзів -Зенона та Надію Матківських зі США, які нас в цьому підтримують. Готуємося до втілення, за рекомендацією Оксани Білозір і її американських друзів, до проведення наступного року у Львові грандіозної мистецької акції – виступ хору за участі кількасот “дітей з вулиці”. Разом виконаємо для львів’ян і туристів пісні на п’яти мовах світу.
- Ваш “авантюрний” характер завжди чогось прагне .
- Це правда. Знаходжу час і з задоволенням працюю в журі міжнародних фестивалів, прагну, щоб наш театр виступив на португальському острові Мадейра. Відвідую в Будинку вчених популярну вокальну студію, якою керує Олена Міщук, і яку відвідують викладачі Львівських вищих навчальних закладів, багато спілчан з інших галузевих профспілок. Завдяки творчій, вільній атмосфері тепер сюди приходить молодь. Мрію, щоб студія мала плідну співпрацю з Львівською «Просвітою». Наші концерти українського романсу, вечори пам’яті Кос-Анатольського, вечори-арії класичної опери відвідують керівники і члени товариств національних меншин Львова. Маємо подяки від російського і єврейського культурних товариств, вони запрошують студійників виступити на їх заходах. Тож бажана не менша активність і співпраця з українськими громадськими організаціями. Наші концерти – безкоштовні. Запрошуємо всіх в розкішний, затишний, цікавий своєю роботою профспілковий Будинок вчених.
- Спасибі, пані Зоряно, за Вашу працю і щиро вітаємо з особистим ювілеєм. Успіхів Вам і творчої наснаги й після 75-ти.
